Криницина А.Б.
У Римі історія не просто представима, а й матеріально відчутна. Створюється враження, що тут категорія простору підмінена часом, епохи існують поруч. Місце Базиліки Святого Петра, символу й оплоту сучасного католицизму, в класичну епоху займав цирк Нерона, де був закатований і похований апостол Петро.
У Римі часто зупинялися багато російські письменники та художники: Жуковський, Вяземський, Олександр Іванов, Гоголь, Тургенєва, Герцен, Достоєвський. До образу Риму зверталися у своїх віршах і Тютчев, і Фет, і Гумільов, Мандельштам, Бродський. Але, мабуть, ніхто так не зжився, не злився в одне ціле з Римом, з проходять через нього стрижнем багатовікової європейської історії і культури, як поет-символіст В'ячеслав Іванов. Провів все юність у наукових студіях у різних містах Європи, виділяється своєю феноменальною ерудицією навіть серед російської культурної еліти срібного століття, він ніби втілив слова Достоєвського про росіян як про «останні європейців» у Європі завдяки всесвітній чуйності »російської душі.
В'ячеслав Іванов - філолог, поет і блискучий перекладач поетів Відродження і Стародавньої Греції, грунтовно внікнувшій в минуле європейського мистецтва від Гомера, Піндара і Есхіла через Вергілія і Данте аж до Гете, німецьких романтиків і Ніцше. С. Аверинцев писав, що "язичництво шанувальників Діоніса і настільки мало поєднувані з ним християнство блаженного Августина або святого Бенедикта - в рівній мірі" керманичі зірки "поета". У Іванова було внутрішнє, не тільки "головне" відчуття єдності всієї людської культури, рішуче протистоїть теорії Шпенглера про непереборної відособленості культурних світів - збірних «душ»; всі духовну спадщину людства включалося їм в єдиний і нероз'ємний коло.
Під час юнацьких мандрівок по Європі, в Римі він зустрів Лідію Дмитрівну Зинов'єву-Аннібал, яка стала його дружиною і яку він кохав усе життя; 28 серпня 1924 він їде в еміграцію і, як «вірний пілігрим», повертається в Рим, там же через два роки формально приєднується до католицької церкви. Там він переживає другу світову війну і німецьку окупацію. У Римі ж, в 1949 р., В'ячеслав Іванов помер.
Образ Риму в "Римських сонетах" і "Римському щоденнику" Вяч. Іванова може бути цікавий саме синтезом безлічі історичних та художніх пластів. Вяч. Іванов перш за все - поет-філолог, який має за плечима багатий вантаж літературної традиції. Таким чином, смислонаправляющімі виявляються інтертекстуальні зв'язки віршів Іванова, алюзії та відсилання до творів попередників, що ставлять твори Іванова в загальний культурний контекст, що дозволяють виходити за рамки як окремо взятого вірші, так і всього циклу.
У перших віршах, присвячених Риму - «В Колізеї» (збірка «Керманичі зірки») - Іванов згадує своє романтичне зближення з Зінов'євої-Аннібал. Бажаючи надати взаємною почуттю діонісійську пристрасність, в контексті сильного захоплення Ніцше, поет парадоксально бачить стихію хаосу навіть в каменях руїн Колізею, так само як і вихрову сплавленной в них святості і гріха, бо в ході страшної історії цієї будівлі на арені злочинно стратили християнських святих:
<...> Кругом гасили, кругом зяяв
Недвижний хаос Колізею.
Дивилися з стихійної темряви
Доль передчасні очі ...
День бур істомний до Праги ночі,
День жадібний проводив ми -
Між брил, чия вічність фатальна
У провині святили й крові, -
Дух безнадійний зраджуючи
Злочинним терня любові ...
Важко уявити більш екстравагантне символічне осмислення давніх пам'яток, в поєднанні їх з любовною тематикою. Але в іншому вірші того ж збірника при живописання Колізею хаос діонісійського несамовитості змінюється християнським символічним поруч, проступають крізь роки в прозорі місячні ночі:
Входжу: місяць сребро зотлілі громади.
Як западини очей потухнувшіх, аркади
Дивляться окріст. Всі спить. Простір арени порожній ...
<...> Беззвучний чути плескіт, і клік німих уст ...
Шаную жадібним трепетом, як у дні кривавих оргій,
Хвилює їх приплив під блідо місяцем?
Куди Впере їх погляд? Що рухає їх захоплення? ...
На світлому терені чия тінь переді мною? ...
Гляну ль тому, тугою і жахом охоплений? ...
Хрест видно на тіні, і на хресті - Розіп'ятий ... («КОЛІЗЕЙ»)
Через таку різку трансформацію образу Колізею можна наочно простежити духовну еволюцію самого Іванова, неізбежімо повертається до своїх духовних констант. Другий символічний пам'ятник Риму, що згадується в «Кормчих зірках» - сакральний простір Сікстинської капели, духовне серце міста в Місті - Ватикану.
Є у Вічному місті, друзі, чертог один,
Де вічні звучать з побляклих фресок суперечки:
Там шукають Істини мислителі Афін;
Там молять Істини святих Отців собори. («LA STANZA DELLA DISPUTA»)
Цей опис фрески «Афінська школа» Рафаеля побудована на повторах ключових понять Вічності й Істини, які виявляються нерозривно поєднані на поетико-філософському рівні і зведені до епітету вічний як головному атрибуту Вічного Міста. У образно-смисловий системі даного сонета на Рим асоціативно переходить значення істинності як незмінності.
Кульмінацією теми Риму в поезії В'ячеслава Іванова стають безсумнівно "Римські сонети". Цикл був початий по приїзді Іванова до Риму у вересні 1924 р. Поет тільки що назавжди виїхав з Радянської Росії, з третього Риму - надовго поваленого - назад до першого, йдучи тим самим у себе, до витоків європейської культури, в нову вежу зі слонової кістки , намагаючись врятуватися серед непорушною краси від брудних хвиль сучасності. І ніколи ще карбованість, лапідарність івановських віршів не відповідали так обраному предмету. Архітектурна вивіреність системи символів, ніби освітленій дзвінким італійським сонцем, що прибирає будь-яку тінь двозначності, що проясняє форму до останньої чіткості, - виявилася розмірна класичної темі, ніби воскресли італійські враження Гете. Адже саме з «Римських елегій» останнього бере початок в XIX столітті особлива традиція звернення до античності - ліричний герой Гете зживається з нею настільки, що вона просвічує у нього крізь сучасність і пронизує його світовідчуття. Звідси дивовижна простота і навіть жартівлива фамільярність тони, з легкістю вкладається в співучий елегійний пентаметр. В'ячеслав Іванов підходить до теми античності набагато суворіше, без гетевской анакреонтики і пантеїзму, але з тією ж природністю сопрісутствія в декількох часових вимірах.
Написавши до кінця листопада п'ять сонетів, Вяч. Іванов надіслав їх в Сорренто Горькому, який у відповідь написав: "Прекрасні вірші Ваші отримав, прийміть сердечну подяку, майстер". До початку січня 1925 р. були написані всі дев'ять сонетів. При розгляді сонетів, думається, слід звернути особливу увагу на їх єдність як циклу, спробувати побачити в них суміщення розповіді про глобальну, універсальної історії з деяким відрізком особистого, біографічного часу.
Важливо звернути увагу на розташування сонетів один щодо одного, на порядок їх прямування та місце в цілому поетичної думки. Але в той же час не можна упускати з виду художню замкнутість і цілісність кожної сонета, що показує різні сторони римського міфу.
Цикл відкриває вірш "Знову арок древніх вірний пілігрим ..." (спочатку він мав назву Regina viarum - «цариця доріг», як називали Рим за часів імперії). У сонеті вводяться основні топоси, намічаються кордону художнього простору циклу. Сонет починається привітанням Риму на латині:
Знову, арок древніх вірний пілігрим,
У мій пізню годину вечірнім "Ave, Roma"
Вітаю, як звід рідного дому,
Тебе, поневірянь пристань, вічний Рим.
Пізню годину вечора задає наскрізною для всього циклу образ заходу, і крім того, служить вказівкою на вечір життя самого автора («У мій пізню годину»), але може бути розширене до ідеологеми вечора римської цивілізації - в контексті гучної в той час концепції О. Шпенглера занепаду Європи. У Росії, треба зауважити, ця ідеологема існувала ще раніше в слов'янофільської традиції, що передрікали духовне зубожіння і загибель Заходу [i].
Латинське привітання «Ave, Roma» вводить античний смисловий пласт, який веде в міфологічну глиб історії, пов'язану, проте, як два кінці одного ланцюга (у «Студента» Чехова) з катастрофічною сучасністю:
Ми Трою предків полум'я даруємо;
Дробляться осі колісниць між грому
І фурій світового іподрому:
Ти, царю шляхів, дивись, як ми горимо.
Говорячи про «Троє предків», Іванов згадує про міф, за яким засновники Рима були нащадками Енея, останнього вцілілого сина троянського царя Пріама, зумів з групою воїнів врятуватися при падінні Трої і після довгих поневірянь висадитися в Італії (цей сюжет докладно описаний в «Енеїді »Вергілія). Сенс алюзії в тому, що тепер у ролі останніх троянців, які залишили свою знищену країну, виявилися російські емігранти в Європі. Росія горить, як колись палала взята Троя. Світ уподібнений гігантського іподрому, де катастрофа держави порівнюється загибеллю колісниці підлаштований древніми пекельними Фурією помсти. Рим, «цариця шляхів», здалеку спостерігає заграва «світової пожежі», розпаленого на півночі «на горе всім буржуям» (О. Блок). Якщо логічно продовжити це порівняння, то приїзд Іванова в Рим виявляється і втечею, і поверненням, і основою в серці Рима нового світу - російської цивілізації у вигнанні.
Образи двох останніх чотиривіршів даного сонета викликають у пам'яті образи Стародавнього Риму і римської історії у вірші Тютчева "Цицерон":
Оратор римський говорив
Серед бур цивільних і тривоги:
"Я пізно встав - і на дорозі
Застигнутий вночі Риму був! "
У Тютчева «захід кривавої зірки» Рима дарує безсмертя пережили «його хвилини фатальні» («І живцем, як небожитель, З чаші їх безсмертя пив!"), Що прямо перегукується з рядками Вяч. Іванова: «І ти палав, і поставав з попелу ...». Багато дослідників відзначали безпосередню і кровний зв'язок Вяч. Іванова з філософською лірикою Тютчева, вплив якого особливо добре видно у віршах Іванова періоду "Кормчих зірок". Ім'я Тютчева згадується і в "Римському щоденнику": "наближеною Ночі, Тютчев ніжний, Дух хтивий і бунтівний ..."
Риму теж доводилося гинути, як тепер Третьому Риму, Москві, але він і відроджувався з попелу: "І ти палав i поставав з попелу".
Але для Вяч. Іванова принципово важливо було зобразити не «ніч Риму», а саме день Риму з його безхмарним, бездонним небом і ласкавим сонцем, під яким навіть сон стає «золотим».
У першому ж сонеті виникає важлива для Іванова тема пам'яті: "І пам'ятка блакить Твоїх небес глибоких не осліпла ...". У 1920 році сперечаючись з анархічним бунтом М.О. Гершензона проти культури як традиції, як "перекази", Іванов називає пам'ять "верховної володаркою культури". "Пам'ять - початок динамічне; забуття - втома і перерва руху, занепад і повернення в стан відносної відсталості". У пам'яті і збереженні культури - в образі самого вічного міста Риму - бачить Іванов заставу і обітницю воскресіння та відродження сучасності:
І пам'ятає, в ласці золотого сну,
Твій воротар кипарис, як Троя міцніла,
Коли лежала Троя спалена.
Ці рядки вражають парадоксальністю метафоричного ходу: Троя міцніє, будучи знищеної, духовно відроджуючись, як птах фенікс, з попелу - під новим ім'ям Риму. Кипарис, в античному сприйнятті, цвинтарна дерево, плакальника і страж могили, виявляється, і вартовим воріт нового міста, будучи і деревом пам'яті. Можливо, в цих рядках можна угледіти і надію на відродження Москви - перший сонет написаний Івановим після від'їзду з Росії.
Образ "золотого сну" з'являється в цих рядках теж не випадково, проходячи потім, варіюючись, через весь віршований цикл ("сонні палати" (3-й сонет), "скам'янівши під чарами журчанья Біжучих струменів", що становить метафору вічного зачарованого сну ( 4-й), "спить водойму осінній" (7)). Відомо, що філософія Ніцше, особливо його категорії діонісійського та аполлонічного в "Народженні трагедії з духу музики", вплинула на Іванова, сам він написав про Діоніса і Ніцше кілька робіт - "Ніцше і Діоніс", "Вагнер і Діонісових дійство", "Про Діоніса та культурі" в "Споради". Категорії діонісійського та аполлонічного залишаються актуальними і для "Римських сонетів". Тут ми дозволимо собі не погодитися з Є. Тахо-Годи, що бачить в циклі сонетів насамперед діонісійські мотиви, правда, імпліцитно (приховано) сталися [ii]. Куди очевидніше, що в цілому Рим сприймається Івановим як сонячний аполлонічний місто мистецтва. Золото, сонце - постійні атрибути, характеристики Риму (у Діоскурів "сонячна відвага", "полуденний жар", "медовий сонця світло", "вогнистий небесний розплав"). Ніцше називає аполлонічним світ сновидінь. "Прекрасна ілюзія візій, у створенні яких кожна людина є цілком художником, є передумова всіх пластичних мистецтв" - пише Ніцше. Згадаймо, що в циклі сонетів Іванов описує виключно твори пластичного мистецтва - архітектуру і скульптуру. «Радісна необхідність сонних видінь також виражена греками в їх Аполлоні; Аполлон, як бог всіх сил, які творять образами, є в той же час і бог, що віщає істину, що сповіщає прийдешнє. Він, з кореня своєму "блещущий", божество світла, панує над ілюзорним блиском краси у внутрішньому світі фантазії »(Ф. Ніцше« Народження трагедії з духу музики ").
У першому сонеті задається і основне просторовий вимір всього циклу, напрям його думки: з глибини землі (де таїться глибина століть [iii]) вгору до "небес глибоких". Рим Іванова існує як би між цими двома глибинами-безоднями - неба й історії. По вертикалі історії піднімається і сам цикл сонетів: від арок римського Колізею і часів "цезарів чудових" до купола Храму Святого Петра, часів "святих і великих пап" в останньому вірші циклу.
Опис культурних пам'яток Риму починається з Кампідолійского пагорба, де стоять юнаки з кіньми. Це здається невипадковим: Кампідолійскій пагорб з античності вважався центром Риму, тобто головним місцем, з якого слід починати знайомство з містом. Іванов слідує за логікою міста. У другому сонеті в ясності денного світла виразно малюються статуї братів-близнюків Діоскурів, які, за легендою, колись з'явилися на форумі вісниками перемоги і залишилися в Римі "до скончіни світу". Кастор і Полідевк належать до найдавніших грецьким героям і знаменують своїми статуями висхідну зірку римських перемог.
І юнаків величезних два кумира
Не зрушили тисячоліття з місць.
Знову в мистецтві нам є наступність культур, історія, міф, звістка про початок світу і вічність. Слід зазначити, що перші три вірші містять грецький пласт: Троя, Діоскури, грецький поет Піндар в третьому сонеті. Іванов протягом усього свого творчого шляху прагне поєднувати софіології Володимира Соловйова, оновлене християнство, з античною філософією та міфологією. За допомогою синтезу християнського світосприйняття та античної пластичної краси Іванов мріє повернути гармонію в сучасний йому світ.
Починаючи з третього сонета з'являється інший дуже важливий для розуміння Риму Вяч. Іванова образ - води як водної стихії. Система акведуків порівнюється з кров'яними артеріями Риму: "... біжить по жилах Риму, Схиленням акведуків з гір гнана, Здавна джерел щасливих волога". Тут джерела можна розуміти і як духовні джерела, що живлять історію Риму, можливо, навіть натяк на Рим як центр католицького християнства. У цьому і наступних сонетах Іванов описує численні фонтани Риму: l'aqua Felice («Спрадавна джерел щасливих волога ...»); фонтан Тритона ("Двустворку на хвостах клубок дельфіновий разверстой виніс; в ній росте Тритон, засурмлять в Улиту; але не гучний тон - Струмінь променем пронизує повітря синій. "); Треві (" Звістка потужних вод і віяння прохолоди почується, і в їх зростаючому реві Іди на гул: розсунуться громади, блисне цариця водометів, Треві "), фонтан делла Баркачча (" скам'янівши під чарами журчанья Біжучих струменів за повні краю, Лежить полузатоплен тура; До неї дівчат з квітами шле Кампанья "). Таким чином, Рим в поетичному баченні Іванова постає як морське місто, населений морськими божествами, поточний, струмує, як гігантська річка - або - в дуже рідкісні моменти - як зупинилася гладь озера: "... І в гладі перекинуті дзеркальної Асклепій, клен, і небо , і фонтан ". В останньому, дев'ятому, сонеті навіть сонячний диск розплавляється і починає текти:
Дзеркальному подібна моря слава
Огнистий небесного розплаву
Де тане диск і тоне велетень.
Це досить дивний спосіб для поезії Іванова, в центрі якої, за словами Аверинцева, "сонячна ясність і твердий камінь". Хвилюється вода "протистоїть" вічного каменю Риму, гармонійно доповнює його. Але й у воді для іванівського Риму теж закладена ідея вічності. Проте на противагу каменю це ідея вічного руху. Особливо цікавий, багатошаровий і многопланов в цьому відношенні у Іванова образ фонтану. Фонтан об'єднує два види вічності: вічність статичну, вічність каменю і вічність динамічну - вічна течія води.
Можна говорити і про переосмислення Івановим відомого латинського вірша: Gutta cavat lapidem non vi, sed saepe cadendo - 'Крапля камінь проб'є частоту падіння, не силою' - («вода камінь точить», по російському прислів'ї). Але в ідеї фонтана вода не є більш символом всеразрушающего часу, опиняючись в єднанні, а не боротьбі з каменем. Зображуючи Рим як місто фонтанів, Іванов, можливо, хоче представити його як специфічний хронотоп - місце, де долається руйнівна сила часу.
Разом з тим у фонтані з'єднуються і гармонійно поєднуються ще дві протилежності - природа і мистецтво, культура:
Серед спеки плит, що скликають хмар піній,
Як зелен моху на демона хітон!
З природою схожий різця старовинний сон
Стихійне примхливістю ліній.
Тут пригадується О. Мандельштам:
Природа - той же Рим і відбилася в ньому.
Ми бачимо образи його цивільної мощі
У прозорому повітрі, як у цирку блакитному,
На форумі полів і в колонаді гаї.
Важливо, що в Іванова таке гармонійне примирення протилежностей може дати тільки стихія води. В інших випадках культура в Римі підпорядковує природу, накладає на неї свої форми і категорії.: "І синій звід, як бронзою, облямований Прикрасою похмурих пишнот Листя, на якій не коснелі ланцюга мертвущих холоднечі, ні снігових блиск пелен". Образ потужної стихії, справжній прорив діонісійського початку з-під аполлонічної ясності і спокою культури, каменю дано в описі фонтану Треві у восьмому сонеті:
Сріблом з палат посиплються каскади;
Морські коні прянут у світлому гніві;
З скель богині вийдуть, гості раді,
І сам Нептун назустріч Волого-Діві.
Але примітно, що гнів коней залишається «світлим», стихія залишається римської стихією, відображеної у вічному камені міста. І все ж образ води подається в циклі сонетів за наростаючою: якщо спочатку це акведуки і фонтани, то в останньому сонеті - море "вогнистому небесного розплаву". Море, як і вічно рухається вода фонтану є знаком вічності. В італійського поета Джакомо Леопарді, якого не міг не знати Іванов, вірш "Нескінченність" закінчується рядками: "Я з цим шумом порівнюю те Мовчання нескінченне: і вічність / / І померлі року часи, І нинішнє звучне живе Приходить мені на думку. І серед цієї безміру всі думки зникають І солодко тонути мені в цьому морі ".
Вознесіння струменів фонтанів вгору відповідає загальній спрямованості вгору іванівського Риму - до купола неба, як здіймаються вгору і вершини римських сосен - піній. Одночасно назва фонтанів «водометами» (8-й сонет), а також неодноразові порівняння струменя фонтану з променем - «струмінь променем пронизує повітря синій» (5-й сонет), «струмінь до променя стремит хиткі стан» (7-й сонет) прямо відсилає нас до знаменитого тютчевском «Фонтану»:
«... Променем піднявшись до неба, він Торкнувся висоти заповітної - І знову пилом огнецветной Ніспасть на землю засуджений ...
Про смертної думки водомет, Про водомет невичерпний! Який закон незбагненний Тебе стремит, тебе мятется?
Як жадібно до неба рвешся ти! Але длань незримо-рокова, Твій промінь завзятий ломлячи, скидає в бризках з висоти.
Але якщо у Тютчева ніспаденіе струменів назад на землю служить алегорією трагічного недосконалості людської природи, обмеженості розуму, недоступності вічності, то в Іванова воно стає мотивом вічного повернення. Але воно може бути частково втілено і в особистому часу: у фонтан кидають монетку, щоб повернутися:
О, скільки разів, утікач мимовільний Риму,
З молитвою про повернення на годину реквізит
Я за плече кидав у тебе монети!
Здійснювалися договірні обіти:
Щасливого, як днесь, фонтан чарівний,
Ти повертав святинь пілігрима.
Згадаймо, що весь цикл сонетів присвячений поверненню у вічний Рим: «Вітаю ... Тебе, поневірянь пристань, Вічний Рим». Сонети здійснюють коло, мотив повернення підкреслюється кільцевої композицією циклу. Мотив вічності підкреслюється синтаксичної спаяністю дієслівних форм теперішнього часу чи колишніх повторюваного: я "кидав", ти "повертав".
При цьому тема часу вибудовує цикл і як лінійну систему: перший сонет дає нам самий архаїчний пласт в історії античної цивілізації, другий описує заснування Риму, у третьому, у змальованих пам'ятках ("джерело саркофага", акведуки, "мармуровий праг", сонні палати) відображені сліди величі Риму в епоху його розквіту, в четвертому малюється образ Риму часів Ренесансу ("акорди оксамитових гітар, бродячої сюрчання мандоліни"), у п'ятому, шостому та восьмому (в останньому як посилення теми стихії в описі цариці фонтанів) - Рим епохи бароко , у восьмому - Рим часу класицизму. У п'ятому сонеті згадується і про російською культурному контексті Риму - «У келію Гоголя входив Іванов». Рим надихає і осіняє своєю славою розквіт російського мистецтва XIX століття, і В'ячеслав Іванов - не перший російський мандрівник, стукати у ворота Великого Міста.
Одночасно майже кожен сонет представляє опис одного дня як замкнутого в собі цілого, починаючись з зображення Риму при денному освітленні і приходячи до вечірнього: у перший закінчується спосіб «золотого сну» кипариса, другий - картиною «синіючий горбів» і «світять зірками» Діоскурів; у третьому - «Пустинно слухають, як грають води І солодко в імлі їх голос гулок», у четвертому - наочний перехід від «полудневого спека» до «вночі темною зітхань каватина»; в кінцівках п'ятого і шостого звучать мотиви «смутку» і «меланхолії », що в загальній структурі теж починає сприйматися як знак вечірнього, сутінкового стану.
Особливо важливим і багатим смислами є останній, дев'ятий сонет, завершальний всі найважливіші теми циклу і в той же час розширює їх у новій перспективі.
У ньому описується всього лише захід сонця, що підкреслює сюжетне рух більшості сонетів (від дня до ночі), і стає разом з тим «заходом», завершенням циклу в цілому - як Дня в Римі.
Цілісність циклу і разом ідея вічного повернення підкреслюються несподівано виникаючими перекликами між першим і останнім сонетом. Згадаймо, що в першому сонеті прочитувалася алюзія на захід сонця Риму з "Цицерона" Тютчева. В останньому сонеті описується саме захід сонця в Римі - не як трагедія і загибель, а як велично прекрасна картина. 9-й сонет закінчується рядками:
Осліплими перстами промінь обмацав
Верх пінії, і очей згас. Один
На золоті круглиться синій Купол.
- І ці образи знаходять ніби відгукуються рядках першому сонета: «І пам'ятка блакить / / Твоїх небес глибоких не осліпла». Можливо, "око", крім власне сонця, асоціювався у Іванова з вікном у верху бані римського Пантеону, яке темніє з заходом. Тоді в сонеті виникає аналогія із заходом античного імператорського Риму.
Але можлива й інша, більш ймовірна інтерпретація вірша. Лише у дев'ятому сонеті з'являються християнські мотиви і воно прочитується в релігійному ключі.
Перш за все, треба розібрати символічне значення образу купола, яким Іванов закінчує сонет і, отже, весь цикл. Ще древні греки розуміли сферу (і куля) як символ повноти і досконалості (у вченні Парменіда), бо до неї нема чого додати, так само як нічого вилучити, не порушивши її целокупності. У римському контексті це одночасно і купол античного храму (Пантеону, що стало потім храмом Всіх святих), і купол християнської базиліки (собору Святого Петра), і Купол небесного Храму Вселенської церкви, стає у вічності, і «синій» купол неба, як храм природи і світобудови.
Ще у Мандельштама образ Риму послідовно супроводжується згадкою про Куполі (і Святого Петра, і вселенської Римської церкви): «Поговоримо про Рим - чудовий град - Він утвердився Куполи перемогою ...», або, нарешті, про купол величезного римського неба: «Я повторюю це ім'я [Roma - А.К.] / / Під вічним куполом небес, / / Хоч мені говорив про Рим / / У священному сутінках зник! »
Без бані базиліки Святого Петра вид Риму непредставім. У знаменитому нарисі «Рим» Гоголь задає за допомогою нього перспективу міста ще здалеку: «коли, нарешті, після шестиденної дороги здався в ясній дали, на чистому небі, чудово круглий купол - о! .. скільки почуттів тоді стовпилося разом в його грудях! »Важко уявити собі щоб така пряма паралель (« На золоті круглиться синій купол ») була невипадковою, тим більше що Гоголь змальовує в своєму нарисі ще у двох окремих епізодах захід сонця в Римі, і кожного разу це виявляється незбагненна за своєю красою картина, прямо перегукується своєю образністю з Івановським сонетами:
«Сяяли різко і ясно кути і лінії будинків, круглості куполів, статуї Латранского Іоанна і величний купол Петра, виростає вище і вище в міру віддалення від нього і властітельного який залишається, нарешті, один на всьому полгорізонте, коли вже зовсім зник все місто. Ще краще кохав він озирнутися ці поля з тераси якої-небудь з вілл Фраскаті або Альбано, в години заходу сонця <...> здавалися неозорим морем, сіявшім і підноситься з темних перил тераси; пологим і лінії зникали в обнявши їх світлі. Спочатку вони ще здавалися зеленуватими, і по них ще виднілися там і там розкидані гробниці і арки, потім вони протягали вже світлою жовтизною <...>, і нарешті ставали пурпурний і пурпурний, поглинаючи в собі і самий безмірний купол і зливаючись в один густий малиновий колір, і одна тільки виблискує вдалині золота смуга моря відділяла їх від пурпурного, так само як і вони, горизонту. Ніде, ніколи йому не траплялося бачити, щоб поле перетворювалося в полум'я, подібно неба. Довго, повний невимовного захоплення, стояв він перед таким видом, і потім вже стояв так, просто, не захоплюючись, забувши все, коли і сонце вже ховалося, згасав швидко горизонт і ще швидше потухав вмить померкнувшіе поля ... »
«... Перед ним в дивовижній сяючою панорамі постав вічне місто. Вся світла купа будинків, церков, куполів, остроконечием сильно освітлена була блиском знизив сонця. Групами і поодинці один з-за іншого виходили доми, дахи, статуї, повітряні тераси і галереї; там рясніла і розігрувалася маса тонкими верхівками дзвіниць і куполів з узорно примхливістю ліхтарів; там виходив цілком темний палац; там плоский купол Пантеону; там прибрана верхівка антониновских колони з капітеллю і статуєю апостола Павла; ще правіше підносили верхи капітолійські будівлі з кіньми, статуями; ще правіше, над блещущий натовпом будинків і дахів велично і строго піднімалася темна ширина Колізейской громади; там знову грає натовп стін, терас і куполів, покрита сліпучим блиском сонця. І над усією блискучою цього масою темніли далеко своєї чорною зеленню верхівки кам'яних дубів з вілл Людовизи, Медичиса, і цілим стадом стояли над ними в повітрі куполоподібні верхівки римських пінн, підняті тонкими стовбурами. І потім на всю довжину всієї картини підносилися і голубіли прозорі гори, легкі, як повітря, охоплені якимсь фосфоричним світлом. Ні словом, ні пензлем не можна було передати дивовижного згоди і сочетанья всіх планів цієї картини !<...> Сонце опускалося нижче до землі; рум'яні і жарче став блиск його на всій архітектурної масі; ще живей і ближче зробився місто; ще темніше зачорніли пінни ; ще блакитніше і фосфорні стали гори; ще урочистіше і краще готовий згаснути небесний повітря ... Боже, який вид! »
Як поет і романтик, Гоголь екстраполює величність описів в область політичну та історіософської: така краса не може не залишитися марною, вона пророкує про велике майбутнє не тільки Італії, але і всього Божого світу:
«У таку урочисту хвилину він примирюється з руйнуванням своєї батьківщини, і зрілі тоді йому в усьому зародки вічної життя, вічно кращого майбутнього, яке вічно готує світу його вічний творець».
Ці рядки як не можна більш відповідають і умонастрою Іванова, який щойно пережив «руйнування своєї батьківщини» і для якого краса і вічність Риму ставали знаками вічності й відродження світу, а отже і Росії, Наявність гоголівського фону в циклі Іванова - безсумнівно.
Захід сонця Івановим описується як священнодійство (повторюючи Жуковського, який писав у «Невимовно» про захід як про «вечірньому землі Преображення») і уподібнюється таїнства вінчання:
Не медом чи воскреслих повних років
Він напоєне, цей кубок Дня вінчальний?
Чи не Вічність чи свій перстень обручальний
Простягла дня за гранню зримих мет?
Таким чином, Рим - це місто, що зумів «повінчати», навічно С'едін День (як час) і Вічність. Саме тому вони написані з великої літери. У цій точці завершується вертикальне сходження сонетів - просторове та історичне - здобуттям ідеальної округлої форми (античні арки в першому сонеті - це ще не досягла виконання і досконалості коло); в циклі сонетів відбувається шлях від язичництва до християнського Бога.
Дуже схожий образний ряд вибудовував О. Мандельштам у своєму ранньому, часу написання «Каменя», вірші про православному богослужінні:
Ось дароносиця, як сонце золоте,
Повисла в повітрі - чудовий мить.
Тут має прозвучати лише грецьку мову:
Взято до рук цілий світ, як яблуко просте.
Богослужіння урочистий зеніт,
Світло в круглій оселю під куполом у липні,
Щоб на повні груди ми поза часом зітхнули
Про болонню тієї, де час не біжить.
І євхаристія, як вічний опівдні, триває -
Всі причащаються, грають і співають,
І на очах у всіх божественний посудину
Невичерпним радістю струменить.
Всі вірш побудовано на образах повноти і закінченого досконалості (зеніт богослужіння, сонця, року - липень, храму - купол) і показує причастя як виконання обітниці безсмертя. Священна Чаша асоціюється з сонцем. «І довше століття триває день, і не кінчається обійми» - продовжить цей смисловий коло вже в ХХ столітті Пастернак («Єдині дні»)
Отже, опівдні у Мандельштама являє таїнство Євхаристії, а захід у Іванова - таїнство вінчання. Здавалося б, заходу, з його загасанням світла, звичніше відповідає меланхолійна або навіть трагічна символіка. Але у вірші створюється парадоксальна смислова трансформація: при тому що сонячний диск погас, Купол неба залитий світлом, продовжує «кругла на золоті». Ніби й не наступає темряви, а стан ліричного героя виявляється християнськи просвітленим навіть у смутку:
І світлий дух сумом безжурне,
Весь повнота, який назвах немає.
Це - скорботу з приводу смерті, просвітлена радістю воскресіння. Цей непозбутній по світу і славі римський захід теж стає символом вічності.
Доречно буде згадати в цьому зв'язку, як в ще одному з шедеврів тютчевской лірики «Осінньої позднею часом ...» малюється захід сонця в Царськосільському саду, який теж закінчується чином купола, який сяє золотом серед зірок, «як відблиск славного минулого» Росії, не меркнущій навіть серед темряву, що настала: («І сад темніє, як діброва, / / І при зірках із темряви нічний, / / Як відблиск славного минулого, / / Виходить купол золотий ...»). В'ячеслав Іванов безсумнівно враховував даний поетичний контекст.
Останній поетичний цикл, топосом якого виявляється Рим, - "Римський щоденник 1944", коли з Італії, запекло пручаючись, йшли німецькі війська, а на їх місце вступили американські. Для В'ячеслава Іванова, з його багаторічної наукового практикою в Німеччині, вихованого з дитинства на німецької поезії та філософії, це повинно було стати культурним шоком і болісним духовним роздвоєнням. згадує нашестя з півночі диких готовий на священний Місто, а себе бачить одним з його благородних квиритів: «Аль і справді повернулися літа / Аларіка, Гензеріка, / Коль подарунок від поета / нас доставлено <...> непошкоджене / Через готський стан, чия сила / Силою ангельською гнана / (Так від Льва біг Аттіла) / Геть від стін священних Риму »(22 червня).
Дійсність вторгається у вічне місто, за мирними і по-своєму вічними римськими оливами "гуркоче далекобійна стрілянина". Сам Іванов повністю віддаляється від політики, відчуваючи себе підвладним усім примхам колеса історії обивателем, бажаючи не бути розчавленим разом з Римом мертвої силою війни: «За градом олив гуркотить / Далекобійна стрілянина. / Вся земля воскреснути хоче; / Силі життя труни прочит / Мертвою сили похвальба »(1 лютого).
Риму Іванова однаково чужі і загрозливі всі ворогуючі сторони:
Вічне місто! Знову танки,
Хоч і дружні нині,
Біля дверей твоєї святині,
І на стогнах древніх янкі
Пиячать, і повнить ринки
Клектом гортанний мусульмани,
І шотландські волинки
Під стовпом дудять Траяна.
Волею неба потаємної
Так, на клич мирської тривоги,
Всі ведуть в тебе дороги,
Осередок всесвіту! 28 червня
Болісно усвідомлювати, що Вічне місто більше не належить одній лише вічності; він втратив свою непрікосковенность: його бомбили німці, а тепер "на стогнах древніх янкі". «Осередок всесвіту», як і в часи великого переселення народів, стає, зрештою, просто ареною чвар чужих варварів. Рим часів війни виглядає містом збіднілих, розореним - але в цьому розоренні єдиний з іншими європейськими містами. («І ось алеями руїн / Ідуть у безвість племена»)
Але зберігаються пам'ятки, мистецтво. Під зруйнованим будинком Іванова археологами відкривається священна Аппієва дорога, якою поет присвячує захоплений гімн, забуваючи про перипетії власної долі. Рим стає для Іванова, як колись для мрійника з "Білих ночей» Достоєвського, живим, рідним, близьким істотою. Так, він вибачається перед ним, що забув привітати його 21 квітня з днем Народження у віршах.
Для самого ж Іванова на першому місці залишається його напружена внутрішня релігійна і культурна робота: перейшовши в католицтво, він як би постійно доводить сам собі правильність зробленого вибору, невпинно порівнюючи духовне своєрідність двох світів: «У стінах, огорожі римської слави, / На Авентіно, мій прихід - / Базиліка Ігумнов Сави, / Що Освяченим Русь кличе .. »(8 січня). Він сумує за московським святинь та тополям, але вважає світ свого дитинства знищеним: «Густий, пахучий весняний клей / Московських Смольний тополь / Я почув у снах розлуки / І чую ласкаві звуки / Давно змовкли навколо слів, / Старовинний дзвін дзвонів. / / Але на рідне попелище / Любити і плакати не прийду: / Могил я милих не знайду / на переораній цвинтар ». (16 січня)
Наскільки складним і роздвоєним було його світовідчуття, можна судити вже по цих двох наступних одне за іншим чотиривірші, контрастним по відношенню до католицтва:
<...> Де бурмочуть по-латині,
Як-то віриться безтурботний,
Чим у скитах рідної святині, -
Простодушний, людянішими.
Тут хреста підняти на плечі
Так покірно не вміють
Як перед Богом наші свічки
На сході полум'яніють. (2 лютого)
Цикл закінчується зверненням до художника, що дає можливість у мистецтві краще побачити і зрозуміти дійсність. У архаїці, що збереглася в мистецтві, Іванов шукає стару істину, необхідну для перетворення та гармонізації сучасної йому дійсності, примирення культур. Вічне місто Рим дає обітницю, вже майже досягнуту можливість такого синтезу.
Список літератури
[I] Згадаймо хоча б вірш А.С. Хомякова «Мрія», чудово відоме Іванову:
О, сумно, сумно мені! Лягає темрява густа
На далекому Заході, країні святих чудес:
Світила колишні бліднуть, догоряючи,
І зірки кращі зриваються з небес ...
[Ii] Див її статтю про німецькі мотиви у «Римських сонетах» Іванова на даному сайті.
[Iii] У Римі час і простір взаємозамінні - згадаймо, як у фільмі Ф. Фелліні "Рим" інженер, копаючий тунель у метро, скаржиться, що, скільки не копай, а до справжньої землі все одно не докопаєшся.